Дуденко Дмитро Іванович
(20.10.1976 – 13.01.2026)
Головний сержант, водій 1 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем військової частини А4576
Дмитро Іванович народився, 20 жовтня 1976 року в Успенці, тут зростав непосидючим, талановитим і надзвичайно творчим хлопчиком. Як губка, вбирав таланти свого діда-пасічника, столяра й музики. Його золоті руки вміли все: майструвати, класти плитку, лагодити печі. Він мав вищу юридичну освіту, тонко відчував слово, гарно малював, писав твори, які були справжнім співом його душі. Але понад усе він залишався людиною з міцним сільським корінням, яка з дитинства до нестями любила землю, хліборобську справу, пасіку та українську пісню.
Його життєвий шлях — це зразок честі та служіння людям. Після строкової служби в десантних військах, яку він завершив у званні старшини, Дмитро Іванович пов'язав життя з правоохоронними органами. Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ, а з 2007 по 2019 рік обіймав керівні посади в поліції Кременчука. Він повністю присвятив себе захисту людей, працюючи в поліції на керівних посадах та щоденно забезпечуючи їхню безпеку.
У 2019 році він звільнився за станом здоров’я і мав повне законне право залишатися в тилу, виховувати дітей, жити мирним життям. Але коли ворог прийшов нищити нашу країну, Дмитро Іванович не зміг стояти осторонь. Попри негаразди зі здоров'ям, з перших днів війни він добровольцем став на захист Батьківщини. Спочатку — у роті охорони, а згодом — на гарячому Харківському напрямку.
Він був надійним бойовим товаришем і людиною слова. Навіть там, на Куп’янщині, серед вогню та небезпеки, Дмитро залишався вірним собі: допомагав місцевим жителям заготовляти сіно, ремонтував їм печі, прихистив пса Сірка, якого мріяв забрати додому. Він палко мріяв про Перемогу, мріяв повернутися до рідної Успенки, щоб знову займатися улюбленою справою на землі. Особливе місце в його серці займала мама — Лідія Іванівна. Він безмежно любив її та поважав. Саме він надихнув маму піти до гурту «Козачка», возив на репетиції та концерти, купив вишиванку й намисто, завжди стежив за творчістю колективу, підтримував і обіцяв, що колись вони обов'язково заспівають разом.
Та на жаль, жорстока війна внесла свої корективи, 13 січня 2026 року в районі населеного пункту Московка Куп'янського району Харківської області внаслідок удару ворожого дрона по автомобілю життя нашого захисника - водія 1 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем військової частини А4576, старшого сержанта -Дуденка Дмитра Івановича обірвалося. Він загинув під час виконання бойового завдання, до останнього подиху відданий військовій присязі та українському народові. Через інтенсивні бойові дії та постійну небезпеку тіло Героя тривалий час не могли забрати з поля бою. Весь цей важкий час рідні жили в болісному очікуванні, мріючи лише про одне — повернути захисника додому, щоб гідно поховати та віддати йому останню шану.
Страшна, несправедлива війна забрала у матері сина, у сестри брата, у цивільної дружини – чоловіка, а у дітей Ірини та Олега— люблячого, турботливого батька, який був для них опорою, прикладом мужності та шляхетності. Прийміть наше найглибше, найщиріше співчуття. Світла пам'ять про подвиг Дмитра Івановича і його велику любов до вас має стати тією силою, яка триматиме вас у цей найважчий час.
Світла та вічна пам'ять Герою! Царство Небесне його душі.
Слава Україні та її Героям!
