Чорнобиль… спогади очевидців
Чорнобиль…
Це слово назавжди увійшло в людську свідомість як символ глобальної екологічної катастрофи. 26 квітня 1986 року вибух на Чорнобильській АЕС зруйнував життя тисячам людей і утворив багатокілометрову зону відчуження, назавжди закарбувався у пам’яті народів. До ліквідації наслідків катастрофи було залучено близько 240 тисяч рятувальників. Перші пожежники, які прибули гасити полум’я, не мали спеціальних засобів захисту, тому отримали високі, навіть смертельні, дози радіації. Завдяки їм вдалося запобігти водневому вибуху, що міг відбутися, якби реактор продовжував палати.
Час не загоїв чорнобильських ран, не стер у пам’яті важкі і героїчні події, імена мужніх добровольців – пожежників, працівників АЕС, військовослужбовців, учених, медиків, які тієї квітучої весни відправились назустріч невідомій небезпеці, виявивши жертовність, високий патріотизм, зупиняючи ядерну катастрофу.
Немало наших земляків брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції. З кожним роком їх, на жаль, стає все менше, а відтак їхні спогади, як очевидців тих подій, стають більш цінними для нас, сучасників.
Микола Богомаз (с. Куцеволівка):
« Я брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС з 18 травня по 25 серпня 1988 року. Зі мною з нашого села тоді був призваний і Микола Половий, але ми працювали не разом. Пам’ятаю, що те літо було дуже дощовим. Нашу 25-ту бригаду поселили в Терехово – це село неподалік Чорнобильської станції. Там ми жили у великих армійських наметах, звідти нас возили на роботу на ЧАЕС. Я працював на 3-му блоці, на блоці А і Б, у машинних відділеннях. Роботи були різноманітні. Поїздка на станцію, перевдягання у змінну військову форму, дві пляшки води і шість годин робочої зміни – так у декількох словах можна описати наш робочий день.
Через 100 днів я повернувся додому, де на мене чекали дружина і дві маленькі доньки.»
Яків Могильний (с. Куцеволівка):
«Перебував у селі Корогод з 02 липня по 15 вересня 1986 року. Працював черговим на БТРі, зробив 23 виїзди в зону Чорнобильської АЕС.»
Микола Довбня (сел. Павлиш):
«На ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС я був призваний Онуфріївським РВК 24 січня 1987 року. З Кропивницького нас привезли в Білу Церкву, де перевдягли у військову форму і відправили в село Орани Іванківського району Київської області у військову частину.
З 26 січня по 12 березня 1987 року працював на третьому енергоблоці ЧАЕС. Ми працювали у дві зміни, жили в наметах з пічкою, бо зима того року була морозною і сніжною. На станцію нас возили КАМАЗами, які на собі накопичили стільки радіації, що не допомагали ніякі мийки.
Рідіють ряди ліквідаторів, ось не так давно пішов у небуття Юрій Миколайович Омельченко, з яким я в один день призивався, спали в одному наметі і їздили на дезактивацію станції.
Моє здоров’я теж бажає бути кращим, тож приходиться по 2-3 рази на рік лягати в лікарню на оздоровлення. В 2011 році переніс важкий інфаркт міокарда.
Свій обов’язок перед Батьківщиною ми, ліквідатори, виконали.»
Василь Чубаров (с. Млинок):
«37 років тому назад нашу Україну спіткала масштабна трагедія Чорнобиля. Пригадуючи ті дні, дещо вже призабулося, але основні події надовго залишаться в пам’яті. Бо історія людства збереже сам факт аварії на Чорнобильській атомній станції.
Це був остання неділя травня, пізній вечір, вихідний день, коли до нашого двору (там, де батьківська хата) під’їхав КАМАЗ з Кременчука (я тоді працював на вагонному заводі).
Розмова була короткою, повістка на руки, декілька пиріжків в дорогу, і ти вже причислений до військової дивізії. Спочатку тиждень підготовки в місті Лубни, а потім Гомельська область.
Нашим завданням було будування 30-кілометрової зони відчуження в районні Чорнобильської атомної станції та дезактивація населених сільських пунктів біля Чорнобиля.
На ліквідації аварії працювали мобілізовані різного віку, але більше було молодих. Мені самому тоді виповнилося всього 22 роки. На саму станцію виїжджав 9 разів. Тоді ще до кінця не розумів всієї небезпеки, це була невидима смерть…
Замість одного місяця, як говорили, коли вручали повістку, відбув повних три місяці – з 1 червня по 3 вересня 1986 року. Робота була нелегка. Треба було якнайшвидше закривати реактор, працювали і вдень, і вночі. Багато машин-цементовозів розбивалися через засипання водіїв, наскільки все було напружено і інколи вище людських сил.
Багато хто з моїх друзів, знайомих вже давно помер ще в молодих роках, дав відпечаток Чорнобиль і на моєму здоров’ї, але, дякуючи Богу, ще живу, працюю і бажаю, щоб ніколи більше не повторилася трагедія Чорнобиля. То була війна з невидимим ворогом, а зараз наша країна воює з агресором, теж не менш небезпечнішим. Тоді Україна вистояла і бажаю, щоб і ця війна закінчилась нашою Перемогою, і щоб наші діти, онуки прокидалися в мирній країні під мирним небом.»
