Онуфріївщина в жалобі ...
Сьогодні в останню дорогу провели Віктора Севастьянова, який на Луганщині віддав своє життя за наше з вами мирне небо.
Народився Віктор 09 вересня 1970 року в м. Кременчук. З мамою проживав в селі Куцеволівка. Тут він зростав, тут ходив до дитячого садка. В 1977 році пішов до першого класу Куцеволівської загальноосвітньої школи. З дитинства мав дві мрії - він дуже хотів щоб у нього був батько, бо так не вистачало батьківської уваги і турботи, та мріяв стати штурманом літака.
Отримавши атестат про закінчення середньої школи, в 1987 році Віктор поїхав вступати до авіаційного училища. Та за станом здоров’я не судилося здійснити свою дитячу мрію, і він стає учнем професійного училища № 67 в м. Дніпропетровськ, яке було створено на базі Південного машинобудівного заводу, за фахом електронщик. Після закінчення училища був призваний до лав Збройних сил. Проходив військову службу в Німеччині. Після демобілізації повернувся до рідного села і залишився тут назавжди. Працював в колгоспі трактористом, потім – у фермерському господарстві КОВАЛЕНКА.
Тут, у Куцеволівці, Віктор Миколайович знайшов свою долю, одружився. Згодом на світ з’явилася донька Марина. Дуже радів своєму онуку Костику, віддавав йому кожну вільну хвилину.
Коли в 2014 році почалася антитерористична операція на сході України, він одним із перших пішов воювати. Був учасником АТО, двічі отримав контузію. За мужність та героїзм, проявлені при виконанні військового обов’язку, кулеметник Віктор Севастьянов неодноразово був нагороджений медалями.
Він був дуже доброю, світлою людиною, душею компанії. Ні один захід в селі не проходив без його участі.
З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну він став на захист рідної землі. Захищаючи Україну від російських окупантів, Віктор Миколайович Севастьянов віддав своє життя за мир на нашій землі.
Слова співчуття висловили селищний голова Віталій Береза, однокласники, побратими, односельці.
Немає слів, щоб висловити тугу та скорботу. Неймовірно тяжко пережити таку втрату старенькій мамі Ніні Трохимівні, бо найжахливіше в житті – хоронити свою дитину, дружині яка не почує вже його добрих слів, дочці, яка ще так потребує батьківської поради і підтримки, та й онучкові вже не буде з ким побавитися.
У ці гіркі хвилини щиро поділяємо горе сім’ї, разом з усією громадою схиляємо голови у глибокій скорботі. Пам’ять про Віктора Миколайовича завжди житиме в наших серцях, він був, є і буде справжнім сином України.
Герої не вмирають, їх пам’ятають вічно…
