Герої серед нас: незламний шлях захисника Олександра Зорі
Вони живуть поруч із нами, ходять тими ж вулицями, виховують дітей і скромно мовчать про свої подвиги. Життя українського військового — це мозаїка з надлюдської мужності, секундних рішень, що рятують життя, та невимовного болю втрат. Історія ветерана Олександра на позивний «Заря» — саме про це. Пройшовши крізь пекло боїв на Сумщині, отримавши високі державні нагороди та зустрівши своє кохання всупереч усім обставинам, сьогодні він будує мирне життя, хоча серце і досі рветься на передову до побратимів.
Олександр народився та виріс у місті Кременчук. Там закінчив школу, після чого здобув професію електрогазварювальника у Кропивницькому ПТУ №6. Повернувшись до Кременчука, працював за фахом на знаменитому вагонобудівному заводі. Життя Олександра було мирним і розміреним стабільна робота, щаслива родина та двоє синів-двійнят, Андрій та Артем, які були головною гордістю батька.
Усе змінив чорний день 24 лютого 2022 року. Коли російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення, Олександр не вагався жодної хвилини. Вже першого дня великої війни він стояв під дверима Кременчуцького військкомату. Рухомий єдиним прагненням — захистити свою родину та свій дім — він став до лав перших добровольців.
Військовий шлях Олександра розпочався в Києві, у складі 7-го центру Сил спеціальних операцій (ССО). Далі пройшовши навчання у Чернівцях та як командир відділення мінометного розрахунку артилерійської установки, разом із побратимами тримав оборону столиці, коли ворог сунув на Київ з усіх боків.
Час вимагав змін і модернізації. У вересні 2022 року, після розформування підрозділу, Олександр переходить до новоствореної 67-ї окремої механізованої бригади. Тут артилерист перетворюється на оператора технологічної зброї, він опановує керування ударними та FPV-дронами, а також роботу з наземними роботизованими комплексами.
Вже у 2023 році Олександр як аеророзвідник вирушає у найгарячіші точки фронту — на Донецький та Луганський напрямки. Часів Яр, Лиман, Краматорськ, Сєвєродонецьк — під обстрілами він вистежував ворожі позиції, проводив розвідку та ювелірно коригував вогонь української артилерії, випалюючи окупантів з нашої землі.
Але Олександр ніколи не зупинявся на досягнутому. У 2024 році він вирушає до Кам’янець-Подільської школи саперів, де успішно здобуває нову спеціальність та звання старшого солдата.
Повернувшись до своєї рідної 67-ї бригади, яка базувалася в Слов'янську, захисник виявив ще один свій талант — інженерний. Олександр заснував інженерно-саперну майстерню. Разом із побратимами вони своїми руками виготовляли вибухові пристрої. Бійці з гумором називали ці смертоносні для ворога подарунки «цукерками». Саме ці «солодощі» регулярно відправлялися на передову, нищачи техніку та живу силу окупантів.
Робота сапера та розвідника — це щоденний смертельний ризик. Під час бойових завдань у місті Часів Яр група Олександра під покровом ночі проводила успішне мінування ворожих позицій. На світанку хлопці виходили на дорозвідку, щоб підрахувати знищених ворогів, яких між собою жартома звали «грибочками». Одного разу саме в цей момент групу викрили. У позицію українських захисників влетів ворожий FPV-дрон. Олександр отримав важку контузію, але вистояв. Далі були довгі тижні госпіталізації та виснажливого лікування. Проте після одужання він без вагань повернувся до виконання бойових завдань.
У вересні 2024 року Олександр прийняв ключове рішення — перевівся до роти розвідки одного з найефективніших та найвідоміших підрозділів світу — «Птахи Мадяра». Де Олександр обійняв посаду розвідника-сапера та вирушив на Сумський напрямок. Там його зона відповідальності — безпосередній кордон із ворогом, щоденний величезний ризик: регулярні виїзди у посадки на самому передньому краї для виявлення та знешкодження ворожих мін, забезпечення безпеки та охорона позицій екіпажів пілотів ударних FPV-дронів.
Під час виконання чергового бойового завдання на Сумщині позицію підрозділу накрив жорстокий удар російськими керованими авіабомбами (КАБами). Потужні вибухи заблокували бійців під землею. Олександр опинився під завалами, але не втратив самовладання. Очоливши рятувальну операцію організувавши роботу з порятунку. Протягом 15 довгих годин бійці буквально голіруч пробивали собі шлях на поверхню. На превеликий жаль, те пекло забрало життя двох його побратимів. Саме тоді, за винятковий героїзм, самовідданість, проявлену мужність та успішне керівництво порятунком особового складу в екстремальних умовах Олександр отримав високу державну нагороду. Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського розвідника було нагороджено почесним нагрудним знаком «Золотий Хрест». Ця відзнака — символ залізної волі людини, яка рятує інших, навіть коли весь світ навколо перетворюється на попіл.
Далі літо 2025 року. Білопілля. Олександр за кермом броньованого автомобіля заводить групу з дев’яти бійців на позиції. Раптом у небі з’являється ворожий дрон-камікадзе, який стрімко летить прямо на машину. Часу на роздуми немає — рахунок іде на частки секунди. Олександр різко викручує кермо. Автомобіль на швидкості перевертається. Усі пасажири отримують поранення різного ступеня важкості, сам водій зазнає чергової важкої контузії. Проте цей маневр рятує хлопців від прямого влучання та миттєвої смерті. Попри біль та шоковий стан, Олександр вибирається з машини і біжить шукати допомогу. Невдовзі на сусідній позиції він знаходить підмогу. Того дня завдяки його рішучості всі дев'ятеро захисників залишилися живими. Після евакуації був госпіталь у місті Суми, лікування, короткий період відновлення — і знову повернення на службу, назад до своїх. А у вересні 2025 року на Покровському напрямку в районі населеного пункту Добропілля підрозділ Олександра знову виконує чергове бойове завдання. Олександр іде першим у розвідку. Оглядаючи територію, він помічає підозріле тіло незрозумілого походження. Інтуїція воїна підказує: попереду пастка. Прислухавшись, Олександр чує тихі кроки, що лунають із підвалу напівзруйнованого подвір'я. Як з'ясувалося пізніше, там у засідці переховувалися п'ятеро окупантів, які чекали на підхід українських військових. Олександр не розгубився. Оцінивши ситуацію, він миттєво кричить у темряву підвалу: «Здавайся!»
Один із ворогів вискакує на поверхню та стріляє в упор. Олександр встигає відхилитися від кулі і ліквідує нападника пострілом у голову. Слідом за першим знищує і другого окупанта. Потім кидає гранату в отвір підвалу, але вона не спрацьовує. Попри осічку, українські бійці дотискають ворога і беруть трьох окупантів, що залишилися, у полон.
Завдяки професіоналізму та відвазі Олександра операція завершується успішно, а всі його побратими повертаються з виходу живими й неушкодженими. За цей подвиг бійці підрозділу отримали державні нагороди, а сам Олександр особисто від Президенту України отримує визначу відзнаку — «Хрест бойових заслуг». Згодом, завершуючи службу, ветеран отримав ще одну почесну нагороду — «Золотий птах» особисто від легендарного командира бригади «Птахи Мадяра».
Війна випалює не лише землю, вона стає важким іспитом для почуттів. Поки Олександр віддавав усього себе захисту кордонів та щодня ризикував життям на передовій, його сімейне життя з першою дружиною не витримало випробування відстанню та війною. Шлюб розпався. Це був важкий удар у тилу, але доля мала на Олександра власні плани та готувала йому зустріч, яка змінить усе.
Справжнє кохання наздогнало його під час навчання у Чернівцях. Олександр та його майбутня друга дружина Олена опинилися в одному гуртожитку. Він — військовослужбовець, вона — внутрішньо переміщена особа з розтерзаного обстрілами Харкова. Два серця, які постраждали від війни, знайшли одне одного.
Це було кохання, запрограмоване небом. У перший же день знайомства вони тричі випадково розминулися на сходах гуртожитку всього за 15 хвилин. Сама доля наполегливо зіштовхувала їх разом, ніби натякаючи: ви маєте бути вдвох. З цих коротких зустрічей на сходах народилися міцні стосунки, які згодом переросли у щасливе, гармонійне сімейне життя. Поки «Заря» продовжував виконувати бойові завдання, Олена вже вірно чекала на нього в Чернівцях, ставши його надійним ангелом-охоронцем.
Сьогодні Олександр уже звільнився зі служби. У вересні 2025 року подружжя придбало власний будинок у затишному селищі Павлиш. Ветерану та його дружині тут дуже подобається, родинне гніздечко стало для них справжньою гаванню спокою після років тривог та війни.
Зараз Олександр працює на цивільному фронті — займається відновленням зруйнованих об’єктів критичної інфраструктури, повертаючи країні світло, тепло та життя. Проте адаптація до мирного життя — непростий шлях. Ветеран зізнається: серце часто рветься назад, туди, де залишилися побратими, де все зрозуміло і де панує особливе військове братерство.
Але вдома на Олександра чекає найголовніша мотивація залишатися в тилу — дружина та діти. Вони ростуть, і батько понад усе хоче бути поруч: бачити їхній розвиток, перші успіхи та посмішки. Заради їхнього мирного майбутнього він воював, і саме заради них сьогодні відбудовує Україну.
Сьогодні Олександр Павлович Зоря — це гордість селища Павлиш та всієї нашої громади. Звичайний чоловік, який у критичний момент став щитом для всієї нації.
Низький уклін Вам, Олександре, за мужність, незламність та відвагу! Дякуємо за кожен мирний ранок у наших домівках. Громада пишається своїм Героєм!
Слава Україні! Героям Слава!
