Бутко Олександр Іванович
02.02.2007 – 09.02.2026)
Олександр народився, 2 лютого 2007 року, в селищі Павлиш. Він ріс веселим і кмітливим хлопчиком, мав добре серце. До 9 класу навчався в Павлиському ліцеї, а далі навчання продовжив в Онуфріївському ліцеї, після закінчення якого відразу пішов працювати у філію ТОВ «Верес». Коли не стало мами, відчував відповідальність за менших братиків і сестричок, став для них опорою.
Олександр, міг би просто працювати, міг би просто жити... Але вибрав інший шлях. Щойно йому виповнилося вісімнадцять — вік, коли багато хто лише вибирає професію — він вибрав захист Батьківщини. 21 лютого 2025 року підписав контракт і пішов туди, де найважче, до лав Збройних Сил України. У 415-му полку він став надійним плечем для побратимів, бойові завдання виконував з великою відповідальністю, якнайкраще. За свою самовідданість, за те, що ніколи не відступав, був нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий Хрест». Він був хоробрим воїном… та на жаль, 09 лютого 2026 року, родина отримала страшну звістку, що при виконанні бойового завдання, внаслідок вогневого контакту пошуково-ударних груп в районі населеного пункту Добропілля Пологівського району Запорізької області Олександр зник безвісті… Весь цей час родина трималася за надію. Молилася… чекала… вірила, що молоде життя не може згаснути так швидко. Але 3 квітня надія змінилася чорною звісткою. Родина отримала офіційне сповіщення, що гранатометник 1 штурмового відділення 2 штурмового взводу 1 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини А 5092, військовослужбовець за контрактом – солдат, Бутко Олександр Іванович, загинув у бою за Україну, загинув за нас.
Олександру Бутку назавжди дев’ятнадцять. Тільки подумайте — дев’ятнадцять... Це вік, коли серце має бути сповнене мріями про кохання, планами на майбутнє, першими самостійними кроками. Йому б ще жити й жити, кохати, бачити, як ростуть молодші брати та сестри. Але замість весільного рушника — чорна стрічка на прапорі, замість щасливого майбуття — вічний спокій у холодній землі. Серце розривається від думки, що він так мало встиг побачити у цьому світі, але встиг зробити найголовніше — закрити собою нас усіх. Він не просто пішов на фронт, він віддав свою весну, щоб ми дочекалися своєї. Як шкода, що війна забирає найкращих, наймолодших.
Жодне слово співчуття не поверне рідним Олександра. Але знайте: він не пішов у небуття. Він став частиною нашого неба. Тепер він — той тихий вогник у ваших душах і ангел-охоронець, що тримає небо над Україною.
Сьогодні ми низько вклоняємося Олександрові за його подвиг. За його чисту душу. За його вибір бути Героєм у такому молодому віці. Нехай його юна душа знайде спокій там, де немає війни, а ми тут, на землі, до останнього подиху пам’ятатимемо ціну нашого ранку, яку сплатив дев’ятнадцятирічний юнак із серцем титана.
Вічна пам’ять та слава Герою!
